Музей модернізму — нова експозиційна локація Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького. У 7-ми залах новоствореного музею розгорнута ретроспектива львівського мистецтва, що візуалізує світогляд модернізму: від перших ранньо-модерних експериментів у руслі техногенного прогресу — до рафінованих прикладів естетики пізнього структуралізму, з його акцентами на переосмисленні давніх культур та космогонізмі.

Розпочинає експозицію зал історичного авангарду та високого модернізму: мистецтво 1914-1939 рр., що радикально протистояло відтворенню реальної дійсності, йшло поряд із розвитком науково-технічного прогресу, надихалося політичними ідеологіями та їм опонувало.

Інший розділ експозиції ілюструє екзистенційну чутливість повоєнного суспільства та стан соціального відчуження львівських інтелектуалів у добу тоталітарного пресингу 1939-1953-х рр. Тут вперше системно представлено різновиди тактильної абстракції та раннього структуралізму у авторстві Карла Звіринського та митців його “герметичного кола”.
Наступний зал розкриває феномен Євгена Лисика — унікального модерного сценографа та митця екзистенціаліста. В залі експоновані унікальні ескізи його сценічних рішень та авторська великоформатна графіка 1960-1980-х років.
Четвертий зал присвячений пост-індустріальному бунту львівських нонконформістів. Авторські серії творів Любомира Медвідя 1967-1968 рр., Івана Остафійчука 1972-1974 рр, Романа Жука 1973-1974рр, компзиції Романа Петрука 1970-х рр. — виявляють рефлексію на глобальні соціальні зрушення другої половини ХХ ст. У творах відстежуються впливи європейських течій: дадаїзму, сюрреалізму та нео-експресіонізму.

П’ятий зал ілюструє масштабне явище “львівського нео-авангарду” – мистецтво 1962-1975рр., що ілюструє нетривалий період повернення модерної стилістики у львівське мистецтво завдяки “хрущовській відлизі” та новому ідеологічному курсу офіційного мистецтва середини 1970-х під видом “радянського модернізму” та “суворого стилю”. Наступна частина експозиції експонує твори завершальної фази модерної естетики, з її акцентами на структуралізмі, космогонічній тематиці та медитативних формах безпредметних образів.
Останній зал візуалізує перехідну добу між львівським модернізмом та постмодернізмом. Твори Мирослава Ягоди, Романа Жука, Ростислава Лаха, Андрія Сагайдаковського — розкривають явище антисоціального відчуження та екзистенційного крику, близького до західного означення “транс-авангарду”.